Петро Миронович Гаджа (3 липня 1966 року, місто Рахів Закарпатської області – 22 березня 2014 року, місто Київ) — моряк, приватний підприємець.
Життєпис. Народився у районному містечку на Закарпатті. З 1973 по 1981 рік навчався у місцевій школі. Згодом сім’я переїхала до села Бутенки Кобеляцькому районі Полтавської області. Протягом 1984-1987 років проходив строкову військову службу в Радянській армії, мріяв стати моряком. З 1987 по 1992 рік навчався в Новоросійській морехідній школі, а після її закінчення працював в Новоросійському морському пароплавстві моряком дальнього плавання. Згодом переїхав до Києва. Там у 1993 році започаткував власну справу, працював приватним підприємцем. Вищу освіту здобував протягом 1999-2004 років у Національному університеті фізичного виховання і спорту. Отримав диплом тренера. Був одружений. З дружиною Мариною, з якою згодом розлучився, виховував сина Константна, 1994 року народження. Запам’ятався діяльним чоловіком з активною громадянською позицією. Український прапор завжди висів у нього на балконі і в авто, навіть в часи, коли таке виявлення патріотизму могло мати негативні наслідки. Не словами, а справам відстоював свої принципи. Маючи власний бізнес, ніколи не намагався приховати доходи, а завжди вчасно платив податки, бо був переконаний, що доля держави залежить від кожного з нас. Неодноразово під час парламентських виборів проводив агітацію за демократичні партії і кандидатів, зокрема агітував за Народний Рух України. Під час виборів працював спостерігачем, інколи був головою дільничної виборчої комісії, членом виборчої комісії тощо. Постійно брав участь у різноманітних акціях, пікетах особливо в часи панування злочинної влади “сім’ї” в Україні. До прикладу, під час виборів 2012 року в проблемних київських 215 та 223 округах брав активну участь у заходах, організованих ВО “Свобода” для забезпечення встановлення результатів народного волевиявлення. Був активним учасником Помаранчевої революції. Отримав травми (перелом ребер), коли вночі на групу протестувальників з помаранчевою символікою напали невідомі (сьогодні так звані “тітушки”). З дитинства захоплювався спортом, особливо футболом. В юності грав за напівпрофесійну команду в Новоросійську. На дозвіллі любив рибалити.
Розбирався в техніці.
Участь у Революції Гідності. Активіст Євромайдану з перших днів протестів. Входив до 8 “Афганської” сотні Самооборони Майдану. Не намагався відсиджуватися у безпечних місцях, а був у найгарячіших точках, захищав барикади в середмісті столиці біля Українського дому, на вулицях: Банковій, Грушевського, Інститутській, в Маріїнському парку, – усюди, де була потрібна допомога. Маючи армійський досвід, намагався організовувати людей та робив усе, щоб протестувальники менше наражалися на небезпеку, не ризикували зайвий раз своїм здоров’ям і життям під час протистоянь зі спецпризначенцями. Не зважаючи на те, що був хворим на цукровий діабет, часто залишався на нічні чергування. Разом з побратимами, ризикуючи життям, ходив у розвідку в складі групи “Кажан” для того, щоб отримати інформацію про кількість і розташування загонів бійців “Беркуту” та “тітушок”. Часто отримана інформація рятувала протестувальників від небажаних сутичок. Коли син телефонував, щоб дізнатися про самопочуття, то чув у відповідь: “Я у розвідці. Кінець зв’язку”. Був затриманий міліцією, коли вночі повертався додому і не вчасно викинув перепустку протестувальника до Будинку Федерації профспілок України. 18 лютого 2013 року під час сутички зі спецпризначенцями біля будівлі Верховної Ради України отримав отруєння вибуховими речовинами та опіки верхніх дихальних шляхів. Того дня він віддав протигаз іншим хлопцям зі словами: “Ви молоді, вам це потрібніше”. Зважаючи на ситуацію в Києві, після поранення не одразу звернувся до лікарні, а повернувся на барикади. 20 лютого ще брав участь у “мирному наступі” на вулиці Інститутській. На питання: “Чи ти усвідомлюєш, що ти можеш загинути?”– він відповів: “Так, я це розумію і готовий до цього. Бо якщо ми тут і зараз не скинемо цю злочинну владу, то ні у нас, ні у нашої країни немає майбутнього!” 22 лютого 2014 року брав участь у нічній охороні важливих державних об’єктів і посольств, коли міліція фактично припинила патрулювання й почастішали випадки розбою ватагами “тітушок”, яких завезли до Києва для залякування містян. У кінці лютого потрапив до лікарні. Майже місяць лікувався від газових опіків бронхів та легень. За кілька днів до смерті виписався з лікарні, щоб продовжити лікування у санаторії, але не встиг. Залишив стареньку матір, 1938 року народження. Чин похорону розпочався 25 травня 2014 року з прощання на майдані Незалежності у Києві. Петру було 47 років.
Пошанування. Петра Гаджа поховано у селі Гоголів Броварського району Київської області. За громадянську мужність, патріотизм, героїчне обстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння українському народу, виявлені під час Революції Гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року Петрові Гаджа було присвоєно звання “Герой України” з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно). Почесний патріарх УПЦ Філарет 4 липня 2015 року нагородив його медаллю “За жертовність і любов до України”, а верховний архиєпископ Києво-Галицький УГКЦ Святослав 8 травня 2016 року відзначив почесною грамотою (посмертно). Ім’я та портрет героя викарбувані на меморіалі Героїв Небесної Сотні у Києві на алеї Героїв Небесної Сотні, на Меморіалі пам’яті Героїв Небесної Сотні у Львові, що на вулиці Кривоноса. У будинку, що по вулиці Преображенській, 27, де жив герой, йому встановлено меморіальну дошку. У березні 2017 року на фасаді Бутенківської школи, яку закінчив Петро у 1981 році, урочисто відкрито меморіальну дошку на вшанування пам’яті про нього.
